Мистецтво забувати саме так вона це називає. Забувати все: чоловічій запах, жорсткість короткої зачіски, голос, гарні очі кольору яшми, холодні ноги на її теплих ногах.  Сильні руки, які міцно стискають обійми. Мистецтво забувати почуття, яки виникали при звуках його голосу. Від того що було нічого не залишилося - навіть попелу. Згоріло, полетіло за вітром, випалило душу напалмом. Хтось колись розповідав про темін ” вижжена земля”. Саме таке у неї зараз, немає почуттів, зовсім ніби не було нічого, ніби все що було, було лише вигадкою, оманою, сном, який скінчився і вона прокинулася і легше дихається. Ніиб не було боротьби, не було палаючої пристрасті, нестримних веселощів - нічого  не було. Так це мистецтво забувати: все те що було, відпускати від себе. Пробачати: час який ви один одному згаяли, пробачати жахливі слова, які ви сказали один одному. В душі такий дивний спокій ніби, того болісного і галасливо-жорстокого розлучення і не було, насправді. Навіть думками ти до нього вже не повертаєшся, але натомість до тебе пише інший. Говорить з тобою телефоном, обіцяє побачитись в скайпі, кличе до себе. Ти посміхаєшся. Ти пишеш про все що відчувала, виписуєшся до ручки, втікаєш в вигаданий світ серіалів, розмовляєш з друзями пишеш в щоденнику план дій, виглядаєш запаморочливо, посміхаєшся людям. Робиш все, що хотіла зробити до цього. Варто було лише опанувати це “мистецтво забувати”, варто було лише втратити Вас, щоб знайти себе. Адже це завжди було про те щоб знайти себе.

- Я занадто довго до цього йшла, щоб зупинитись на ось цьому. -  Олена обвела поглядом кімнату.

Інша лише  покрутила носом на це, від чого ластовиння на носі стало чіткіше і промовила: Ну, не гарячкуй, там зараз війна.

-Та хоч бойові дійї в самому Києві. - жінка махнула рукою - я все одно тут не буду.

-Можливо, варто перечекати? - спитала темноволоса.

-Тоню, чому ти говориш саме такі речі? - Олена впала на крісло.

-Бо це раціональні і логічні речі. - відповіла Тоня і заправила за вухо пасмо волосся, сіла поруч з Оленою на бильце крісла.

- Це просто боягузство - лише відмахнулася та до якої зверталися.

-Можливо, ти можеш називати як хочеш, але краще перечекати тут, тут спокійно.

-Ти говориш так, як і мої батьки. - жінка схрестила ноги і поклала руки на коліна.

-Твоя батьки хочуть для тебе добра. - дівчина погладила руки жінки.

-Вони хочуть, щоб я була завжди поруч. А  я хочу щось зробити, без всього цього.

-Тобто ти просто хочеш втекти? - Тоня стиснула їй руку.

-Втекти?! Це дуже гучна заява. Навпаки я хочу іти своїм шляхом, який я для себе обрала. Втекла я сюди до своїх батьків, коли не було куди іти. А зараз я їду туди куди, хочу поїхати. Втікають, коли боляче, а мені вже не боляче.

-Можливо. В тебе є план? - дівчина повернулася усім тулобом до жінки.

-Є. Можу розповісти.

-У мене є морозиво.- Тоня зірвалася на ноги.

-Ти зло.

-Я дуже миле зло. - дівчина сонячно посміхнулася і покрокувала на кухню.

- Це все балачки - хитає Олена головою - пусті балачки, які нічого не значить.

Олексій хмурить своє високе чоло і виглядає старше ніж він є, мовчить, а потім відказує: Це н ебалачки, я знаю, що так і буде.

-Знаєш? - брова її повзе нагору це точно був сарказм.

-Знаю.

-І нічого для цього не робиш. - здається, що жінка глузує з чоловіка.

- Тобі обовязково все перекручувати. - чоловік дивиться просто в її очі, кольору стиглої листви.

-Я лише кажу, щоб для того що це зробити потрібно хоча щось зробити, а не розповідати про це. - вона потискає плечима, якомога байдужіще.

Чоловік зривається з місця і в один крок опиняється біля жінки бере її за плечі, міцно стискає.

-Я ж казав ми зробимо один крок назад, щоб зробити потім два кроки вперед.

-Які кроки, в тебе є план? - Олена схиляє голову на плече від чого стає схожа на якусь нетутешню пташку, руді кучері збиваються в хохолок.

-А тобі обовязково потрібно все знати. - Олексій встряхує її.

-Мені ні,  але якщо ти кажеш, що так і буде значить ти певен, а якщо ти певен значить у тебе є план.

-У мене він є.

-Розкажи по крокам. - вона відштовхує від себе чоловіка.

-Це мій план. - він засоувє руки до кишень залишаючі назовні їх лише великі пальці.

- Так я не претендую на права, але мені потрібно знати. - жінка протягує до нього руки, відкриває свої долоні.

- Я… - на хвилину він перечеплюється в речені, смикає свої вуста, різко видихує і каже - буду тут, а ти…

Але Олена вже не чує що він говорить, сама побудова речення вже розповідає, що в його планах немає її, в його житті немає її.

-Я не хочу це чути. - вона гірко всміхається і відвертається від нього, виходить з дому. Він не намагається затримати її.

Через десять хвилин до калитки підїздить машина. Олена сідає в таксі, набирає номер телефону, який вона знає на память.

-Олексію, - звертається вона до нього …

-Де ти? Нащо ти поїхала? - він злиться

Вона зводить очі догори стримуючи сльози - свої речі я заберу піз…

Чоловік кладе слухавку так і не дослухав до кінця речення. Кожен робить свій вибір в житті, кожен сам відповідає за його наслідки. Жінка дивиться в вікно на сіро-рожеві сутінки, таксист вмикає музику на радіо грає пісня “Згасаюча осінь” флейта дошкульно і протяжно сумно жаліється на щось разом з гитарним перебором крає серце Олени.

"Вітер восени
Без почуття вини
Зриває листя…”

Ще не пожовкле зелене листя вересня, таке ж як і їїочі можна побачити в шкло. Лілейно бліда шкіра Олени, вкривається червоними плямами від болю, сльози сбираються у куточках очей і зриваються в низ. Вона притуляється до холодного скла чолом і підспівує:

"Скільки не благай, - 
Покриють рідний край
Померлі трави

Вони, колись зелені,
Між небом і землею
Не обирали…”

Він буде відпускати її по шматочку, відрізати від неї, не від її плоті, а від її духу. І коли в цій жінці не залишиться нічого від того, що було раніше він відпустить її. Лілейно бліда шкіра жінки вкрита рясними краплями поту, вона силує себе заспокоїтись. Наразі все що їй потрібно лише спокій,після цієї лайки, бійки, де він знов її просто знищив. Дихати рівно не виходить в неї червоні очі і вона знов починає сміятись це все істеричне, нерви нікуди не годяться. Жінка закусує губу, щоб не засміятись в голос не розбудити нікого, але у неї не виходить. Вона поривчасто встає з ліжка, він питає: Куди?

-Треба подихати. -  стукаючи зубами каже вона і йде геть на вулицю.

Проходить так щоб не почув собака, виходить на дорогу. На вулиці холодно, вона обіймає себе за плечі і натужно прохає саму себе заспокоїтись. Він не шукатиме її, вона дуже на це сподівається, адже якщо він її не шукатиме, то можна буде піти назавжди, можна буде не хвилюватись за те, де взяти сили для боротьби за їх стосунки, бо це означатиме лише одне він не хоче стосунків. Сльози знов ллються гірським потоком солоної води. Вона намагається дихати і заспокоюється, раптово позаду її озараяє світло від ліхтаря.

-Олено, - чоловік звертається до неї - це ти Олено?

-Це я. - та яку назвали Оленою повертає голову.

-Пішли додому. - каже він.

-Я не хочу, Олексію.

-Пішли. - твердо відказує він і обіймає її, вона здається обмякає в його руках і слухняно їде з ним.

Але вона знає, що це лише омана, ці обійми лише затримка в незворотній картині їх майбуття. Він випалить і зжере всю її душу до того як відпустить.

Фільм “Виживуть лише коханці” розповідає історію вампірів, насправді це наша цивілізація, нащадки якої отруюють землю. Невеличка родина чоловік і дружина, непутяща сестра Ева більше схоже на неслухняне дитя, постачальник і заодно старий друг Єви Марлоу наче батько. Байдужість Адама до всього, окрім його музики, жага до життя Єви. Дивні сплетіння нічних вулиць Детройту світу Західного і Танжиру світу Східного. Чуттєва, депресивна музика розкриває додатково всю приреченість цієї пари. Це кіно про почуття, кохання, яке може продовжуватись вічно і яке сильніше за смерть. Кіно про те що можна купити за гроші більшість речей, але найголовнішого не купити. Це фільм медитація, який можна передивлятись вічно. Неспішність сюжету, чітки темні картини, приглушені тони, етнічні мотиви та електроні в музикальному супроводі, змушують відчувати глядача ще гостріше і яскравіше. Можна сказати, що це кіно не для всіх і для всіх водночас, але чи зрозуміють його всі? - це найголовніше питання, яке треба ставити перед собою. Багатьом фільм здасться нудним та затягнутим. Але справжні поцінювачі естетики знайдуть тут все що їм до душі. Ось така от моя скромна думка про це кіно. Обовязково передивлюся його за нагоди.

Жовті гострі зуби роздирають плоть, вона з гидким, різким гуком відділяється від кісток, звір їсть поспішно, ковтаючи шматки мяса. Повний місяць визирає зза хмар, лє байдуже світло на непроханого гостя в цьому лісі. Пика каштаново-сірого вовка ніби намальована масляними фарбами, на ній вилискує червоним маком свіжа кров. Хижак більше за нормлаьного вовка. Відьма дивиться на цю картину в дзеркало і починає писати на диктофон.

-У перевертнів діє закон збереження маси тіла, тобто якщо за життя людина-перевертень важить 80 кг, то і те нащо він перекидується буде важити стільки ж. Наразі маємо середню вагу вовка від 40-ка до 50-ти кіло, в той час як наш піддослідний, якщо можна так сказати, має вагу в 85 кіло. відповідно до марекра ваги і змінюється обєм маси тіла, наш вовк більше за інших.

Ми зустрінемося з тобою ще сто тисяч разів,якщо ти дійсно цього бажаєш. Ми будемо щасливі кожного разу, якщо ти зрозумієш, що джерело щастя в тобі є. Ми будемо разом і окремо водночас, не привязані один до одного. Ми будемо одним цілим і двома цілими. Ми будемо завжди в цьому часі і просторі, програвати свої життя, вивчати свої уроки раз за разом, крок за кроком, якщо ти про це знаєш. Я відпускаю білого птаха на волю він летить в блакитно-сірі небеса, поки не зникає повністю перетворившись на маленьку цяточку. Я витираю сльозу. Ти йдеш в галасливий клас з учнями - ми обидва вільні люди. Якщо нам Доля зустрітися ще раз - наші шляхи обовязково перетнуться. Мене обіймає інший, в нього не дуже міцні обійми, він може мене відпустити в будь-яку мить, але я знаю, що для нього я значу. Коли я засинаю в його ліжку він шепоче в моє волосся слова кохання і це найщиріще, що може бути в цьому світі. Інший не допитує мене і не обмежує ні в чьому і від цієї повної волі, важче втікатит ніж з клітки в яку ти мене колись заточив…

emmahackartist:

My work for the night, after a day at the gallery working on my collage, it’s now onto my embroidery work, 1 week to go before install at #adelaidetownhall excited but feeling the pressure to get it all finished perfectly! #emmahackartist #emmahackgallery #embroidery #parrottulips #nude (at Emma Hack Gallery)

emmahackartist:

My work for the night, after a day at the gallery working on my collage, it’s now onto my embroidery work, 1 week to go before install at #adelaidetownhall excited but feeling the pressure to get it all finished perfectly! #emmahackartist #emmahackgallery #embroidery #parrottulips #nude (at Emma Hack Gallery)

(via pardalote)

chansondeladieu:

Johann Sebastian Bach - French Suite No. 5 in G major, BWV816 - 1. Allemande

(via hannibalsmusic)

Коли він згадує про неї, він завжди згадує про неї не вчасно, тобто, коли вона не готова до цього. Він просто пише щось дивне, або щось дбайливе і вона завмирає на мить. А потім слова її ллються нестримним гірським водоспадом. Вона все пише і пише, про все і ні про що. Вона боїться показати йому те що показала другу. Синці на руках вже позеленіли, а синець на обличчі вже давно замазано тональним кремом. Він цього не побачить, вона цього не покаже. Вона не покаже своїх вкров натертих ніг. Вона просто щиро порадіє за те що в нього зараз є, буде сміятись з служб безпеки і віночку. Розповідати про те як не дуже приємно зараз жити там де вона тимчасово є. Розповість йому що поїде звідти, скаже що сумує, але ніколи в житті не скаже, що насправді він для неї значить. Обізве його зірочкою, як завжди, скаже про те що треба побачитись хоча б в скайпі, але вони так і не побачаться, бо вона не хоче цього. В них не буде спільної історії, в них не буде спільних улюблених місць, в них буде дуже мало спільних спогадів, принаймні так вона вважає. 

Хіба ти не знаєш як це болісно хотіти того, чого бути вже ніколи не може. Знову не любити себе, бо джерела любові в тобі можливо ніколи не було. Ставати на коліна не для того, щоб помолитися Богу, а для того, щоб вимолити ще один день, годину, та Боже мій хоча б хвилину поряд, як собака, віддано зазираючи в очі. Ненавидіти цей стан, закинути телефон подалі від себе, щоб тільки не подзвонити, не проволати: Ти мені потрібен лише ти. Так, ти можеш без нього спокійно жити, але не хочеш. І як навіжена боротися до останнього вдиха за Вас обох, терпіти, переступати через себе, просто поховати себе в домашніх  і його справах. І ось він довгоочікуваний кінець: ми нарізно, я тут, а ти там. І ти йдеш від нього - втікаєш: без грошей, документів, якихось гарантій на хоч щось. Просто зриваєшся і йдеш по дорозі, подалі від цього болю, від усвідомлення того, що той за кого ти боролася, насправді не хотів цього. Сльози застілають твої очі, нові балетки жахливо натерли ноги, сутінки окутують все навколо і стає холодно. А ти просто ідеш вперед впевнена, що якщо ти дійдеш туди, то зможеш все, навіть те чого досі ніколи не змогла зробити. Ти не помічаєш, як проходиш чотири кілометра поспіль, потім 5-й, 6-й кілометр і нарешті ти розумієш, ось воно вогники іншого насленого пункту. Вогник як запевнення що все добре, тобі вже не так болить. Ти стаєш на коліна і витираєш сльози, ти дійшла до цього, до самого краю, до самої себе, там ти впевнено і телпо посміхаєшся собі. Для того, щоб знайти себе обовязково загубити когось? Так, треба було лише зрозуміти, що за тебе ніхто твоє життя не проживе і лише на тобі відповідальність за нього. Ти встаєш і вдихаєш вільне повітря. Позаду тебе скриплять гальма синьої машини, ти знаєш це він, але також ти знаєш, що тобі вже це не важливо, бо він… Він не встиг завернути тебе від дороги до самої себе, він не встиг перешкодити тобі, він не встиг бути в потрібному місці, в потрібний час, він просто не встиг. Тому ти слухняно сідаєш в машину. Завтра ти поїдеш додому, завтра ти зробиш все, що хотіла зробити. А сьогодні ще можна трохи віддатися болю, який ще залишився. Ви приїздите до нього і ти видушуєш біль з себе спочатку злими і негарними, але такими правдивими словами, а потім і фізично. Так його уроки не пройшли даром череда ударів потрапляє точно в ціль, він бере тебе за горло, стримує, але так і не може зробити одного - натиснути з силою. Ти розумієш, що ні це не ти була слабка весь час, зовсім не ти…

Це з тої серії що і у королів не буває кохання - у них є обовязки. А їй так хочеться вірити в те що у її короля все ж є кохання. Вона дивиться на чоловіка в костюмі тройці кольору мокачіно, на всі бездоганні ліній, на його зачіску, яка завжди недотокрана стійка, як і Говерла на її батьківщині. Він говорить до неї - жорсткі вуста відкриваються і чітко і рівно вимовляють слова. Це з тої серії, що у королів завжди є віддані слуги, або ж лицарі. Тільки от дівчина не знає до кого себе прирівняти до слуги чи до лицаря, хоча ні це ж смішно який з неї лицар. Вона так хоче бути його кролевою, але чоловік в костюмі такий далекий, майже недосяжний, закритий на всі гудзики  свого костюму. Вона любить, коли він по справжньому посміхається, тоді в кутках його очей зявляються маленьки зморшки. Але це рідкісне явище в його житті: чомусь по справжньому радіти. Він вчить її що життя це постійна боротьба, а вона завжди відповідає: боротьба існує лише для того, хто хоче боротися. Після багаточилсенних бійок він приходить до неї, щоб вона заспокоїла його.

-Ти мене слухаєш, Катрино. - він знов переіначив її їмя.

-Авжеж, Олексію Гавриловиче. - відповідає та кого назвали Катриною.

Ти хочеш знати як це

Бути мною

Жити поза межею

Людського розуміння

Заробляти гроші з повітря

І не любити штучні квіти

І дихати і жити той красою

Якої в тебе немає зовсім

Ти хочеш знати

То хоча б за свої межи вийди!